Менжулін Вадим Ігорович
Доктор наук, Кандидат, Професор, Доцент
vadim.menzhulin@ukma.edu.uaПрофесор
Дисципліни, які викладає
Методологічні проблеми історико-філософського пізнання
В рамках дисципліни висвітлюється сутність і специфіка історії філософії як науки, відтворюються основні віхи її становлення, розкривається смисл історико-філософського пізнання, з’ясовуються його теоретичні засади та методи, розкривається специфіка історико-філософської інтерпретації та історико-філософського джерелознавства, розглядаються провідні сучасні моделі історико-філософського дослідження, а також актуальні проблеми історіографії філософії і перспективи її подальшого розвитку. Опрацювання проблемного матеріалу за тематикою дисципліни і представлення результатів відповідних розвідок у вигляді індивідуальних доповідей та письмових робіт сприяють формуванню у студентів навичок самостійної дослідницької роботи.
Методика викладання філософських дисциплін
Курс передбачає ознайомлення студентів ОНП «Філософія» з особливостями організації навчального процесу, основними формами роботи зі студентами та методиками викладання філософських дисциплін. У фокусі курсу – філософія як складова загальної та вищої освіти, її освітні функції, цілі та специфіка викладання для різних аудиторій. У межах курсу розглядаються структура освітніх програм і силабусів, форми лекційних і семінарських занять, методи заохочення студентів до навчальної та дослідницької активності, системи оцінювання навчальних результатів, принципи академічної доброчесності, а також сучасні інтерактивні, дистанційні та цифрові формати навчання. Курс поєднує лекційні заняття з дискусійними круглими столами, спрямованими на осмислення практичного досвіду викладання філософії, актуальних викликів і можливостей її трансформації в умовах сучасної освіти. Самостійна робота студентів охоплює опрацювання рекомендованої літератури, підготовку до участі в круглих столах та розробку за підсумками вивчення курсу індивідуального навчально-методичного проєкту.
Практика викладацька
Метою викладацької практики є формування у студентів ОНП «Філософія» практичної готовності до здійснення науково-педагогічної діяльності у закладах вищої освіти шляхом застосування теоретичних і методичних засад викладання філософських дисциплін у системі вищої освіти, опанованих у межах курсів «Методика викладання філософських дисциплін» та «Психологія та педагогіка вищої школи», а також набуття досвіду самостійного планування, проведення та рефлексивного аналізу навчальних занять.
Аналітика міфу
Метою курсу є формування у студентів уміння аналізувати різноманітні духовні феномени (зокрема й сучасні), спираючись на цілісне уявлення щодо міфічного мислення (його витоків, основних рис, функцій, різноманітних спроб його осмислення в історії світової думки), а також аналізуючи його співвідношення з іншими формами духовного життя людства (філософією, політикою, релігією, наукою, мистецтвом тощо).
Наукова діяльність
ORCID
https://orcid.org/0000-0002-8136-0600
Профілі в наукових мережах
Публікації
Біографічний підхід в історико-філософському пізнанні : монографія
Монографію присвячено проблемі застосування біографічного підходу в рамках історико-філософського пізнання. Спираючись на різноманітні матеріали з історії світової філософської думки, автор обґрунтовує фундаментальну значущість такого напряму досліджень, як історико-філософська біографістика, окреслює її найперспективніші моделі, принципи, методики, а також типові вади, пастки, принципові обмеження тощо.
З досвіду використання штучного інтелекту істориком філософії: галюцинації та булшит, креативність та адаптивність.
Поширення цифрової освіти актуалізує загрози, пов’язані з використанням штучного інтелекту (ШІ) у вивченні та викладанні історії філософії, зокрема порушення принципів академічної доброчесності через застосування великих мовних моделей, як-от ChatGPT. Щоб ініціювати концептуальне осмислення цієї проблеми автор статті здійснив емпіричну розвідку – історико-філософське «випробування» цього агента ШІ. Виявилося, що у відповідях, які ним генеруються, поряд із певною адаптивністю та креативністю зазвичай трапляються різноманітні викривлення та прогалини, фальсифікації та фабрикації, зокрема галюцинації та булшит. Скористатися перевагами ШІ, уникаючи цих пасток, допомагають класичні інструменти з арсеналу історії філософії – уважне розпитування в дусі Сократа, контекстуально-інтерпретативне читання текстів та систематична історико-філологічна критика джерел.
Іван Сікорський і Київська духовна академія: професійні, персональні та родинні зв’язки
Іван Сікорський (1842–1919) — відомий київський психіатр, діяльність якого була переважно пов’язана з Університетом св. Володимира в Києві. На схилі життя (1912 року) він також став почесним членом Київської духовної академії (КДА). На підставі низки маловідомих або зовсім призабутих фактів автор цієї статті реконструює тісні зв’язки, що поєднували Сікорського з цією інституцією протягом майже всього його життя, зокрема родинні контакти та дружні стосунки, а також участь у знакових релігійних, політичних і культурних подіях того часу.
Образ філософії в оповіданні Германа Мелвілла «Ку-ку-рі-ку! або Радісний крик благородного півня Беневентано»
Творчість видатного американського письменника Германа Мелвілла (1819–1891) традиційно вважається глибоко філософічною, позначеною численними відсилками до різних філософських і релігійних традицій, постатей та ідей. Водночас специфічна філософська позиція самого автора залишається недостатньо дослідженою. Одним із ключових творів у цьому контексті є оповідання «Ку-ку-рі-ку! або Радісний крик благородного півня Беневетано» (1853), у якому Мелвілл реагує на ідеї американського трансценденталізму, зокрема Ральфа Волдо Емерсона та Генрі Девіда Торо, особливо на Торове порівняння філософії з ранковим криком півня. В Україні цей твір майже невідомий. У статті реконструйовано контекст його створення, здійснено огляд дослідницької літератури та запропоновано робочий український переклад із коментарями, що прояснюють зв’язки з ідеями Торо й Емерсона, іншими текстами Мелвілла, його біографією та суміжними темами. Текстуальний і інтертекстуальний аналіз демонструє обмеженість поширеного підходу, який трактує оповідання лише як сатиру проти трансценденталізму й образу філософії у Торо. Натомість показано, що твір відображає характерну для Мелвілла установку послідовного скептицизму щодо будь-яких переконань, включно з власними, що веде до виявлення універсальної амбівалентності. Відтак інтерпретація ідеї «півнячого крику» постає водночас як критичною, так і апологетичною.
Критика та рецепція античної міфології у «Бібліотеці» Фотія (Нові матеріали до навчальної дисципліни «Аналітика міфу»)
Упродовж багатьох років автор викладає вибіркову дисципліну «Аналітика міфу» для студентів бакалаврату Національного університету «Києво-Могилянська академія». Курс присвячений філософії міфології — осмисленню специфіки міфічного мислення на різних етапах його розвитку. Нині бракує досліджень середньовічного етапу, а наявні матеріали радянського та раннього пострадянського періодів містять неточності. Це стосується, зокрема, трактування міфу у «Бібліотеці» Фотій I Великий — візантійського мислителя ІХ ст. Не претендуючи на повну реконструкцію його поглядів, нарис має на меті уточнити усталені уявлення в межах філософії міфології. Зокрема, поширеною є думка, що середньовічні автори зверталися до античної міфології лише для її дискредитації. Натомість показано, що Фотій поєднує критику з рецепцією, визнаючи художньо-естетичну, мовно-стилістичну, історико-культурну, освітню та моральну цінність цих текстів. Хоча його підхід сформований у християнській традиції, він водночас пов’язаний із дохристиянською культурою та розвитком науки. Його позицію можна тлумачити як частину візантійського ренесансу античності й як продовження інтелектуальної лінії «від міфу до логосу».
Актуальні практики і дискусії в сучасній англомовній історіографії філософії
У статті окреслено провідні тенденції розвитку історико-філософських досліджень у сучасній англомовній філософії, важливі для розуміння глобальних процесів, зокрема в Україні. Показано, що антиісторичність, притаманна класичній аналітичній філософії, була лише етапом її розвитку: історичний поворот, що розпочався у 1960-х роках, у перші десятиліття ХХІ ст. привів до розквіту історії філософії як на концептуальному, так і на інституційному рівнях. Сучасні дослідники наголошують на методологічному розрізненні між власне історією філософії (фактами минулого) та історіографією філософії (рефлексією щодо способів, цілей і епістемологічних засад їх осмислення). Одним із ключових результатів цього підходу є інклюзивність — увага до маргіналізованих або забутих аспектів минулого. Чинники, які раніше вважалися зовнішніми й другорядними, нині набувають ваги нарівні з традиційно привілейованими внутрішніми. Унаслідок цього традиційний канон, зосереджений на видатних представниках західної думки (переважно чоловіках), поступається ширшому історико-філософському горизонту, що охоплює різні культури, постаті та типи філософування.
Тематичні поля і методологічні координати сучасних українських історико-філософських досліджень
Використовуючи контент-аноліз авторефератів дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук (спеціальність 09.00.05 - історія філософії), захищених в Україні у 1996 - 2021 рр., автор визначає провідні напрямки розвитку сучасної української історико-філософської науки. Зокрема, показано, як упродовж цього періоду українські історики філософії розв’язували низку важливих задач пострадянської епохи, як-от подолання ідеологічних та концептуальних обмежень попередніх років, розвиток національної історіографії філософії та включення в міжнародний філософський процес. Аналіз дисертацій, захищених у різні роки в різних науково-дослідних та академічних установах, дозволяє говорити про певні тематичні уподобання, зокрема про явне переважання інтересу до західної філософії новітніх часів. Враховуючи глобальний та вітчизняний контекст, автор визначає, яким загальнонауковим, філософським, історичним та міждисциплінарним методам віддають перевагу сучасні українські історики філософії у своїх дослідженнях, присвячених різним періодам та регіонам історії філософської думки.
Зиґмунд Фрейд і Карл Юнґ про міфи та архетипи колективного несвідомого: неусвідомлена схожість
Між психоаналізом Зиґмунда Фрейда та аналітичною психологією Карла Ґустава Юнґа існує чимало відмінностей, деякі з яких є принциповими. Поширеною є думка, що їхнє ідейне протистояння найвиразніше проявляється у трактуванні міфології: Юнґ нібито значно глибше розробив теорію міфу, звернувшись до колективного несвідомого як осаду історичного досвіду людства, тоді як Фрейд обмежувався аналізом індивідуальної психіки. У статті показано, що таке уявлення відображає радше позицію, яку Юнґ поширював після розриву з Фрейдом, ніж реальний стан справ. Насправді засновник психоаналізу мав стійкий і глибокий інтерес до міфології, що виявилося у формуванні психоаналітики міфу — напряму досліджень, розроблюваного ранніми психоаналітиками, зокрема Францом Рикліном, Карлом Абрагамом, Отто Ранком, Ернестом Джонсом і самим Юнґом. Важливо, що обидва мислителі, як до, так і після розриву 1913 року, інтерпретували людину і культуру крізь призму тогочасних біологічних концепцій — ламаркізму та «біогенетичного закону». Відповідно, витоки міфології вони вбачали у колективному історичному досвіді людства. Показано, що образ Едіпа та пов’язані з ним мотиви відіграють у Фрейдовій моделі міфотворчості роль, співмірну з архетипами у концепції Юнґа.
Фрідріх Ніцше як герой патографічних розвідок, здійснених на теренах Російської імперії
На початку ХХ століття, коли психоаналіз лише формувався і традиції психоаналітичних життєписів ще не існувало, серед психіатрів був поширений жанр патографії, що розглядав життя видатних постатей крізь призму їхніх захворювань. Одним із головних об’єктів таких досліджень став Фрідріх Ніцше, постать і вчення якого викликали широкий інтерес, зокрема й у Російській імперії. У статті проаналізовано оцінку хвороби та творчості Ніцше, запропоновану одеським психіатром Іваном Хмелевським, а також уперше здійснено спробу реконструкції його життя і наукової діяльності. Погляди Хмелевського розглянуто у порівнянні з позицією Володимира Чижа — іншого психіатра, який також звертався до постаті Ніцше. Показано, що їхні патографії відображають як особливості розвитку цього жанру, так і загальні тенденції рецепції Ніцше в російському контексті. Обидва автори поділяли поширені тоді еволюційно-дегенеративні уявлення, нині застарілі. Водночас зіткнення з філософією Ніцше змусило їх обмежити пояснювальні амбіції психіатрії та уникнути редукції геніальності до патології. Зроблено висновок, що факт хвороби Ніцше, без його перебільшення, є прийнятним і для сучасного філософського дискурсу.